Вітчизни своєї достойні!

Офіцер Сергій Гулько у снах ще там , на передовій

ЦЯ ЗУСТРІЧ мені була як подарунок. Адже лише на кілька днів прибув Сергій  Гулько  додому  в  Новий  Буг,  де  його  чекали рідні  з  тривогою  і  надією.  А  тут  журналісти  із своїми  запитаннями…  Та честь  офіцера  спрацювала безвідмовно: командир навчального  взводу  128-ї гірсько-піхотної  бригади Сергій Гулько був готовий розповісти,  як  українська армія  собою  перекриває шлях війні, яка ще недавно не могла нам навіть наснитись.І ось я бесідую з  подружжям – Сергієм Анатолійовичем і Ларисою Василівною. Він старається триматись спокійно. І все ж в очах чоловіка ледь помітне хвилювання, яке він старанно приховує за усмішкою. А дружина довірливо  і підбадьорююче стежить за ним і, здавалось, охороняє своїм лагідним поглядом.   Як виявилось, Сергій перервав службу і завітав додому не просто так. Травмований під час обстрілу, він пройшов через лікарні і госпіталі – й тепер йому дали деякий час долікуватись в домашніх умовах. А любов і турбота рідних, звісно, то найкращі ліки.До речі, в цивільному житті він має хліборобську професію. Лише десять років тому переїхав з села Баратівки у Новий Буг. Сергій родом з Кіровоградщини – з села Дорожинка Вільшанського району. Одного разу він гостював у сестри Раїси Анатоліївни Чорної, яка приїхала в нашу Баратівку працювати після закінчення Первомайського медучилища.  Та й познайомився тут з Ларисою – своєю половинкою. Так і залишився на Новобужжі, де доля подарувала йому щасливе сімейне життя. Та в серці він носить згадки про рідний  край,  про  дідуся  Матвія Макаровича Гулька, який пройшов усю Другу світову війну і повернувся з орденами Слави, Вітчизняної війни, бойовими медалями. А ще дуже дорожив гвардійським знаком, а також значком «Отличный  пулемётчик».Лариса Василівна часто нагадувала чоловікові про дідові нагороди по  телефону,  щоб  пам’ятав  про сімейні реліквії і був упевненим, що вони його врятують, повернуть додому живим і неушкодженим.Та  повернемось  до  спогадів Гульків  про  серпень  2014  року. Сергія, якому йшов уже 53-й рік, як досвідченого офіцера, мобілізували в перших рядах.

Військового досвіду він набув у 1980-1982 роках під час строкової служби (до речі, сім місяців служив у Чечні, ще до відомої усім війни на її території), а потім у 1989 році пройшов перепідготовку у м. Балта Одеської області.У серпні  минулого  року  знову мобілізований, пройшов військову підготовку  в  Одесі,  далі  в  Мукачевому,  потім  –  в  Ужгороді  –  й після цього 10 листопада в складі тепер відомої 128-ї гірсько-піхотної бригади  був  відправлений  в  зону антитерористичної  операції  на Донбас.Як  доводилось  там  захищати Україну – просто так не розкажеш. Сергій  підбирає  слова,  упускає жахливі  моменти  і  кілька  разів повторює, що до нього часто дзвонять побратими, розповідають про обстановку ТАМ і розпитують, як йому ТУТ.

–  Ой,  –  стиха  говорить  Лариса, – якби хто знав, як це чекати, поки  дасть  «виклик» мобілка  із заповітним номером. Це такий знак, що я можу в цей момент дзвонити йому, щоб почути рідний голос.А  увесь  інший  час  дружина стежила  за  тим,  що  відбувається на сході, лише на телеекрані. Вона знає назви міст і сіл, де був чоловік, і навіть блокпостів. Душа тремтить, коли показують кадри бойових дій… Й коли хтось підливає масла в огонь, мов, як прийдуть сюди, тоді й будемо захищатись, повторює слова, які їй сказав чоловік: «Коли прийдуть сюди, захищатись буде пізно. Там треба  зупинити  війну…».  Саме тому й ризикують життям Сергій і його побратими. Вони по великому рахунку не хочуть воювати, бо прагнуть  миру.  Але  ж  вимушені дати  рішучу  відсіч  терористам, зрадникам, агресорам, які задумали перетворити в ніщо Україну, які підбрехливим гаслом про спасіння знищують усе на своєму шляху.Варто згадати Сергієві 6 грудня  2014  року  –  День  Збройних Сил України – і він знову й знову «проживає» ті 8-9 годин, коли безперервно їх «вітали» зі святом, поливаючи з «градів» і мінометів.Позиції,  де  був  Сергій,  знаходились  біля  села  Рідкодуб,  поблизу  Нікішиного.  Доводилось зустрічатись  із  противником  на відстані 300 метрів.Коли оголосили перемир’я, терористи  вели  себе  особливо  нахабно. Вони знали, що українські військові не порушуватимуть умови мінських домовленостей, першими не стрілятимуть. На очах у Сергія і його побратимів вони злісно стягнули  і  пошматували  український прапор.  Нашим  хлопцям  тоді  так боліла душа, ніби рвали на шматки їхні серця. Але ж терпіли, виконували наказ про тишу. Мужньо перенесли і три доби,коли їх тримали  «на мушці» снайпери, щоб не змогли пересуватись і допомогти своїм  в  Нікішиному. Але  все  ж  вихід  наші  військові знайшли. Сергій  особисто  переконався  в  тому,  хто  зараз  воює  проти Української держави. По акценту узнавав чеченців і корінних жителів Росії. Хоч з душі весь час виривалось питання, ну як могло статись,щоб люди, які розуміють мову одне одного, тепер воюють, все ж наші хлопці чітко знали,що вони – захисники своїх сімей, своєї землі, своєї Батьківщини. І це почуття їх тримало і не дозволяло впасти духом. В невеличкому селі Рідкодуб свої оселі залишили всі жителі ще тоді, коли його контролювали сепаратисти. Та коли сюди зайшли українські військові, то в одній хатині знайшли 80-річну  бабусю,  яка  зосталась тут доживати свій вік. Вона була напівпаралізована. І бійці годували її, допомагали чим могли, хоч знали, що може саме її діти чи внуки, полишивши стареньку, зараз убивають співвітчизників, повіривши у брехню, нібито руським загрожує українська хунта.Поруч з бабусиною хатиною стояв гарно облаштований сусідський будинок.  У  відкритому  вольєрі там залишився «хазяїн» – собака-вівчарка. Руку дружби наші бійці простягнули і йому, а він відповів вірністю. А як випав сніг, до позицій військових збіглись, здавалось, усі полишені господарями коти і собаки. І їх кормили. Ось такі моменти бувають на війні, коли під смертельними розривами не стають жорстокими чоловічі серця, а навпаки –готові пригорнути кожного, навіть  зраджену  тварину. Тільки б усі зрозуміли, що патріоти України не хочуть війни й попри все на увесь світ говорять, що вони – за мирне життя.Недалеко  від  позицій,  де  знаходився  Сергій,  стояв  блокпост «Балу».  Це  якраз  на  дорозі,  що з’єднує  Донецьк  і  Луганськ.  Там було  дуже  гаряче.  Бійці  дзвонили  один  до  одного,  з  допомогою радіостанції  ловили  розмови  міжтерористами. Одного разу почули, як ЇХНІЙ злісно мовив: «Укропы научились  воевать…».  Що  подумали  НАШІ,  почувши  цю  фразу, здогадатись неважко. А  тим  часом  над  ними  літали російські безпілотники, вистежували українські позиції. Одного таки хлопці зуміли збити. Якби і нашим військовим сучаснішу зброю та прилади! Треба зміцнювати Армію. Це вони знають точно. Добре, що це уже розуміють керівники держави. А що вже волонтери стараються! Вони – як посланці від народу. Із Закарпаття  у  свою  бригаду  передавали  все  –  від  тепловізорів  до одягу і борщів. Була допомога і від Сергієвих рідних і близьких. Її привозив на блокпост «Балу» новобузький підприємець Віталій Крикун,а вже потім  удавалось доставляти її на позицію, де був і Сергій з побратимами.

…Останню добу там він провів 24  січня.  Опівночі  їх  оточили. Сергій біг за ящиком з патронами. В цей момент стався поруч вибух  і його кинуло хвилею. На щастя, це була травма, але тіло залишилось цілим. Цієї ж ночі близько третьої години БТРом його доставили на блокпост «Балу». Звідти «швидкою допомогою» його і ще двох поранених повезли в Світлодарськ – в районну лікарню. Тільки-но звідти забрали, аби направити в госпіталь до Артемівська, як Світлодарську лікарню  проросійські  терористи піддали обстрілу. Сергієві  лікарі надали допомогу і перевели ще далі від передової – спочатку у Харків, а потім і в Миколаївський госпіталь. А вже звідси відпустили додому. Так що у ці дні, хоч біль і нагадує про травму, але Сергій радіє всім серцем. Бо поруч його сім’я. Дружина  тут  без  нього  займається домашнім господарством, бо тре-ба  ж  забезпечувати  своє  життя. А  зараз  це  нелегко  з  усіх  боків. Дочекались  батька  донька  Валя  і син Сергій. Та ще внуки – Лариса (названа  в  честь  бабусі),  Сергій (ім’я – на честь батька і дідуся) та ще маленький Іван.Ще трохи – і Сергій Гулько буде збиратись у дорогу. Його бригада повернулась з передової у Мукачеве – туди поїде і він продовжувати службу. Його 128-а гірсько-піхотна бригада – це саме та, якою командує полковник Сергій Шаптала, котрому щойно Президент Петро Порошенко  присвоїв звання Героя України. Буквально днями Сергій дізнався про це від побратимів й із телебачення.

Зателефонували і йому, старшому лейтенанту Сергію Анатолійовичу Гульку, і повідомили, що він уже капітан, й про це уже видано наказ. Так що до своїх він повернеться у новому званні. А поки що – вдома. І  дружина  каже,  що  кожної  ночі «воює» у снах… А вдень разом з найріднішими людьми мріє про мир. І готовий його відстояти. Від усіх нас йому і всім захисникам уклін. Бережи Бог вас і Україну.