Вітчизни  своєї  достойні!

Капітан медичної служби Віталій Нагорний

7 листопада 2014 року капітан медичної служби, учасник АТо на Донбасі Віталій Валерійович Нагорний  нагороджений  нагрудним  «Знаком  пошани»  Міністерства  оборони України   

УВАЖНИЙ  погляд  добрих очей, ледь помітна підбадьорююча усмішка і спокійний голос. Таким знають хірурга Новобузької центральної районної лікарні Віталія Валерійовича Нагорного багато місцевих жителів. Вони вірять в його професіоналізм, досвід і людяність. Таку  характеристику  лікар заслужив  змолоду.  А  природня скромність, з якою, здається, він народився, по життю охороняє його, нагороджуючи лиш позитивом.Згадую, як цього літа я прийшла в лікарню за консультацією – на прийом до Віталія Валерійовича. І коли слухала його поради, мимоволі думала, як точно характеризують його однокласники, колеги, пацієнти і знайомі. Він проста людина, яка не любить зайвої уваги до себе, зате на кожному кроці сам себе тримає в рамках професійної і людської відповідальності.  У серпні минулого року район буквально облетіла звістка про те, що хірург Віталій Нагорний і анестезіолог Роман Красов нестимуть медичну службу в зоні АТО. Як і всіх захисників України, багато людей подумки їх проводжали  у буремний Донбас, промовляючи молитву за благополучне повернення додому. Адже йшли вони перемагати війну, щоб не посягнула на мир тут, у наших домівках. Медики, немов ангели, мали  рятувати усіх від наглої біди.Від минулорічного серпня пролетіло півроку. В нас удома, слава Богу, мирно проходять дні і ночі. За буремним Донбасом ми спостерігаємо  на  телеекранах  і в Інтернеті, дізнаємось новини з розповідей волонтерів. Але чомусь дуже мало маємо інформації від самих учасників АТО і очевидців подій  на  Донбасі.  Хто  побував там, розповідають з обережністю, щоб не розхвилювались рідні. І ще більше бояться близькі люди  «лізти в душу» тих, хто прийняв на себе удар несподіваної, підступної війни, пізнав фізичні  страждання і пережив душевний шок від побаченого там…Таку обережність у спілкуванні з учасниками і очевидцями АТО проявляємо і ми, журналісти. Але розуміємо, що люди, яких ми звідти зустрічаємо словами  «Слава Україні! Героям слава!», несуть в собі історію сьогодення, і ми маємо допомогти закарбувати цю надзвичайну за патріотичністю сторінку в  пам’яті  для  сьогоднішнього  і наступного поколінь.

  Так я розмірковувала, готуючись до зустрічі з Віталієм Нагорним. Але спершу треба було отримати його згоду, бо знала точно, що не любить він говорити про себе. Тому, дізнавшись про коротку відпустку хірурга, я звернулась до його дружини Наталії Миколаївни (вона також медик, працює на посаді заступника головного лікаря Центру первинної медико­санітарної допомоги) і попросила, щоб вони по­сімейному, як два лікаря, обговорили мою пропозицію. Адже так важливо зараз людям знати правду і розуміти, як захистити Батьківщину  і  свою сім’ю.  І  думка  людей,  які вже це роблять своєю  участю на  передовій,  авторитетна  і цінна.Саме тому, що це важливо для інших, Нагорні погодились на зустріч, хоч залишались лічені години до від’їзду Віталія Валерійовича до госпіталю в зону АТО.І ось ми бесідуємо. Знайомлюсь уже як з лікарем 61­го військового мобільного госпіталю, капітаном медичної служби, хірургом та ендоскопістом Віталієм Нагорним. Народився Валерій в Новому Бузі. Вчився в ЗОШ №1. Зараз йому 44 роки. В нашому місті живуть його мама Галина Олександрівна і Валерій Петрович. Сім’я скромна і працьовита. Син Олександр обрав шлях сільськогосподарський, а Віталій мріяв стати лікарем. І став, поступивши в Запорізький медінститут. Обрав фах хірургії. Вже багато років працює в нашій райлікарні.Медицина в Нагорних стала сімейною справою. Бо вслід за татом і мамою обрала лікарський фах і старша донька Анастасія. А менша Аліна ще вчиться в гімназії. Вибір професії у неї ще попереду. Вся родина Нагорних в житті зайняла активну позицію: вчаться, працюють, дбають про майбутнє й планують мирні справи.І той шлях, що вирішив обрати народ України, їх радує перспективою. Та от ніби з­під землі вилізло лихо й зрадливо увірвалось в наш спільний український дім. Війна, загиблі і поранені, страждання і надія на порятунок, коли не вціліло на полі бою тіло…Віталій Валерійович не вагався.

Відразу записався добровольцем по  лінії  Міністерства  охорони здоров’я. Він – хірург, і мусить бути там, рятувати співвітчизників.Перед тим, як відправитись  на Донбас, пройшов тижневу підготов-ку в Одесі. Саме йому, як фахівцю, вручили одеські волонтери польовий портативний фібробронхоскоп.Новобужани про це дізнались із теленовин, узнавши свого хірурга.Ну а далі було так, як звичайно говорять мужчини: на війні – як на війні…Мобільний госпіталь рухався, можна сказати, вслід за боями на відстані 50­60 км, а часом працювали прямо під час бойових дій. Розміщувались в палатках, інколи в пристосованих приміщеннях – десь при лікарнях або в школі, і навіть були в дитячому таборі в лісі. Головним було діяти оперативно і оперувати або ж надавати першу допомогу і направляти в спеціалізовані медзаклади.  На все життя запам’ятається Віталію Валерійовичу 28 серпня. Близько десятої години вечора прибув у госпіталь. А уже в три години ночі прозвучала бойова тривога. Курс – в напрямку Іловайська. Не то що кожен день, а кожна година і хвилина тут на вагу життя. Після одного з боїв забирати поранених виїхали три лікарі і 30 машин швидкої медичної допомоги. В такі моменти не думається про небезпеку. А вона чатувала на кожному кроці. Наш медичний десант втрапив у заручники. Тримали зо дві доби. Не їли, і не хотілось. Щоб убезпечити себе, противник примусив  поставити  наші «Швидкі допомоги» в колонусвоєї техніки вперемішку. Так і «водили» за собою. На щастя, все ж відпустили.Коли були у полі, без їжі, медики  давали зароситись пораненим терпкими маслинами з кущів, що зустрічались по дорозі.В одному з населених  пунктів наш водій побачив на дереві яблука і вийшов, щоб кілька зірвати для своїх. Тоді його трохи не вбили. Ачерез якийсь час підійшли місцеві  жителі й піднесли їжу тим, хто за Росію, а наших поранених обминули… Як боляче спостерігати було за цим. Коли ж люди втратили совість..?Та не можна втрачати надію, що люди, між якими злочинним методом посіяли розбрат і ненависть, зрозуміють і виберуться з омани, знову заживуть у дружбі й взаємоповазі. Віталій Валерійович цю думку підтвердив конкретним прикладом.

Один із російських комбатів передав українським медикам поранених і вбитих під розписку. Він показав  документи  полковника російської Армії. Це був вчинок офіцера,  в  ньому  «заговорила» совість.Регулярні  російські  війська воюють на Донбасі. Цей факт не можна заперечити. І тільки тому, що вони там, досі контролюють частину  Донбасу  сепаратисти  і терористи.Якою бідою стала ця війна для Донбасу, побачила на власні очі і Наталія Миколаївна, коли їздила за  документами  в  Донецьк  до університету, щоб перевести на навчання доньку в інший регіон. Руїни у місті, яке було таким привабливим до війни, вражають до глибини душі.Бачив побитий «градами» Донбас  і  волонтер  Олександр  Нагорний, коли доставляв землякам   допомогу.

   …Віталій Валерійович повертався в госпіталь якраз за пару днів до мінських перемовин. Там, куди він їхав, ще гинули військові і цивільні, чекали його допомоги поранені. З’явилась  надія  на  мир.  Чи справдиться вона? А поки патріоти своєї Вітчизни, такі як Віталій Нагорний і його родина, ризикуючи собою, роблять усе, щоб продовжилось  життя  українців,  щоб могли вони зробити власний вибір для України і майбутнього своїх

дітей.

                                                                                                                                  Л. ЗУБОВА.