Боєць Нацгвардії Олексій Дмитрук

ТРИВОГА через війну, з якою Україна засинає проти ночі і прокидається вранці, не полишає і нас, новобужан. І все більше ми називаємо імен героїв, які беруть на себе сувору місію захищати свою родину, а значить – всю Україну від гіркої долі бути не повноправними господарями на своїй землі, а окупованою територією. Олексій Дмитрук, якому всього лиш 24 роки, знає ціну життю, бо бачив його не тільки мирним, а й знищеним. Він так мріє і надіється, що його молода сім’я житиме з думками про гарне майбутнє. Йому так любо дивитись на яснооку донечку. Але ж там, звідки він щойно приїхав додому у короткотермінову відпустку, ніяк не втихне страшна небезпека. І він точно знає: якщо не спинити війну, вона прийде сюди – з горем, розрухою, розпачем. Це так страшно. Він не бажає, щоб його рідні пізнали ці  жахи.  Тому  він, боєць миколаївської бригади  Національної  гвардії  Олексій Дмитрук, продовжить свою неспокійну і небезпечну службу. А  в  день  нашої зустрічі Олексій насолоджувався  зви-чайним  домашнім життям, за яким дуже скучав, стоячи на посту аж там, на самій передовій,  в  передмісті Маріуполя. Олексія мобілізували ще у квітні минулого року. За плечима на  той  час  він  мав військову підготовку, яку отримав під час півторарічної строкової  служби  в  хімбатальйоні, який базувався в Бахчисараї. Взагалі-то з армії бере початок і його особисте життя. Це цікава, зворушлива історія. Словом, як і всі солдати, він часто дзвонив рідним. І ось коли говорив по телефону з сестрою Іриною, яка на той час навчалася в Єланецькому профтехучилищі, вона передала телефон подружці Любі, аби та розмовою розважила солдата. А виявилось, що тоді він почув голос своєї долі. Телефонне знайомство продовжилось, а коли повернувся зі служби, приїхав до дівчини.І  ось  тепер  вони  молода  сім’я:  папа Олексій, мама Люба і донечка Лізочка, якій пішов всього лиш другий рік. Якраз зараз їм би хотілось працювати, подбати про свій власний дім, адже живуть в невеличкій хатині разом з мамою Зінаїдою Петрівною і батьком В’ячеславом Васильовичем та ще з їх донькою Іриною, зятем Валерієм і внуком Максимчиком. Та довелось набратись терпіння і поки що робити кожному свою справу: Олексій пішов захищати Вітчизну, а Люба залишилась біля його батьків і сестри з маленькою донькою.На зустріч з Олексієм я прийшла до оселі Дмитруків. За  ворітьми  обізвався величезний пес Полкан, схожий на ведмедя. У дворі господарювала Люба: вправно виполіскувала дитячі речі і вивішувала їх на мотузку навпроти сонця. А в колясці сиділа Лізочка і стежила оченятами за тим, що робили мамині руки.Дізнавшись, що за гості завітали, Люба взялась телефонувати чоловікові. А мені пояснила: – Він недалечко, на город пішов, щоб підготувати до садіння. За кілька хвилин підійде…Поки чекали, я спробувала розпитати у Люби, що розказував чоловік про АТО. Але вона у відповідь мило усміхнулась:– Нічого не розповідає. Приїхав – ми дуже раді. От і все. Аж ось швидкою ходою наближається  Олексій.  Він  молодо  усміхається,  по- військовому коротко і чемно вітається. Я пропоную їм спочатку сфотографуватись на згадку всією сім’єю, а потім присідаємо неподалік на табуретки і починаємо розмову. Боєць на мої запитання про АТО відповідає лаконічно. Але я знаю, що його участь  в  ньому  держава  уже  оцінила,

нагородивши  медаллю  «Незалежність України» ІІІ ступеня. На медалі викарбувано:  «Слава  на  вірність  Вітчизни». Свідоцтво датоване 25.02.2015 р. Із 250 бійців Миколаївської бригади Нацгвардії таку нагороду вручили тільки трьом. Згадавши  про  побратимів,  Олексій взяв альбомчик з фотокартками і почав розповідати про своїх хлопців, а не про себе. Окремо, у велику фігурну рамку він розмістив фото своєї команди. Називає імена товаришів і зрідка додає: «А цей… загинув!». Зупинився поглядом:– Ось майор Віріч. Я йому дав слово, коли служив у Миколаєві, що поїду в зону АТО. І поїхав. Вже двічі по два місяці стояв на постах за Маріуполем. А майора нема.., загинув під Іловайськом. Там наші хлопці попали хто куди… Одні вирвались, інші в полон потрапили, когось  підібрали пораненими, а комусь не судилось живим повернутись із бою…Ще в одній красивій рамці Олексій із Любою змонтували гарну світлину, розмістивши різні знімки своєї маленької сім’ї – мами, папи і доньки. Хвалю, які гарні у нього дружина і донька, а в Олексія в очах з’являються іскорки…Дай, Боже, гарного майбутнього цій родині.  Звернення  до  Всевишнього  не сходило з думки, поки я розмовляла з солдатом, поки писала. І думаю, що ці слова повторять усі, хто їх прочитає. На відпочинок Олексію дали два тижні – і знову на службу. Не  розголошуючи деталей,  він  все  ж натякнув, що на передовій усяке буває. Без волонтерів було б  іще  важче.  Боєць згадав,  як  приємно було, коли під Маріуполем їх відвідали волонтери-земляки Віталій  Крикун  і Толя Брушневський. Під’їхавши, вони запитали: «Є хто з Нового Бугу?». А з нашого міста там було аж кілька бійців. Ото зраділи! Під  кінець  моєї розмови з Олексієм попросила його сказати, що думає про долю  людей,  в  чиї міста непрохано ввірвались смута і війна. Він же був у Маріуполі, коли терористи закидали снарядами мирне місто. Бачив безневинно загиблих людей. Тим, хто вдає, ніби рятує росіян від українців, жителі окупованих територій не потрібні. Та хоч би рідна Україна не кинула напризволяще.А  Україну  захищають  ось  такі  вірні  своєму  народу  сини  –  як  Олексій В’ячеславович Дмитрук. Відповівши на запитання, Олексій на останок сказав:– Дуже прошу, обов’язково напишіть, щоб  люди  не  забували  хлопців,  які  загинули, і їхніх дітей, дружин, матерів і батьків. Я до усіх звертаюсь з солдатським поклоном і дякую за те, що жертвують собою заради свого народу. Поки батьки засівають поле, сини боронять Батьківщину. Тільки  всі ми мріємо про мирне життя. Але сьогодні треба мир захищати і ми це робимо. Спасибі тобі, Олексію, і всім захисникам! Хай стихне війна і в мирі щасливим буде ваше майбутнє.

                                                                                                                                Л. ЗУБОВА.